Коли ж виникла українська мова?
Нині багато хто покликається на працю польського мовознавця, викладача Одеської гімназії в кінці минулого століття Михайла Красуського "Древность малороссийского языка”, опубліковану в Одесі у 1880 р., а в наш час передруковану в часописі "Індо-Європа” і в перекладі українською мовою — в "Дніпрі” (1991 р., № 10), у якій автор заявляє про те, що "малоросійська мова не тільки старша від так званої старослов`янської, але й від санскриту, грецької, латинської та інших мов”. Подібні твердження часто трапляються і в статтях та монографіях сучасних авторів.
Проте спроби відсунути період появи українців і української мови в далеке минуле — аж до нашої ери — породжує безліч питань: де саме жили стародавні українці і чому вони не залишили жодних археологічних комплексів своєї культури, наявних в усіх інших стародавніх народів?
Отже, історію українців та української мови поза часом і простором і поза історією слов`янства взагалі — це значить відриватися від наукового грунту й літати в хмарах мрій і фантазій.
Коли йдеться про виникнення української мови як мови нашої нації, у свідомості багатьох сучасних шукачів прадавніх коренів української мови у глибинах тисячоліть до н. е. вона часто асоціюється із сучасною літературною мовою, тобто тією, яка щодня звучить по радіо й телебаченню, яку вивчають у школах, якою друкують книжки й газети і т. п. Проте національна мова — це не тільки спільна для всієї нації літературна мова, опрацьована майстрами художнього слова, але й мова народна, діалектна, відмінна в різних діалектних ареалах.
Щодо походження сучасної української мови ніяких проблем немає: загальновідомо, що її започаткував І. Котляревський, а основоположником став Т. Шевченко; вони почали писати свої твори народною мовою на основі українських середньонаддніпрянських говірок. До І. Котляревського і Т. Шевченка існувала ствроукраїнська писемна мова (ХІІІ — ХVІІІ ст.), що сформувалася на основі давньоруський літературних традицій і впливу живого народного мовлення, а давньоруська писемно-літературна мова виникла під безпосереднім впливом старослов`янської (церковнослов`янської) мови, запозиченої від болгар разом із прийняттям християнства.
Отже, цілком зрозуміло, що коли ми говоримо про древність української мови і шукаємо її коріння в глибині століть, ідеться не про її сучасний літературний варіант, а про народне мовлення, тобто про народні діалекти.
Історія народно-діалектного мовлення складалася зовсім по-іншому. Воно розвивалося за своїми внутрішніми законами і майже не залежало від державного чи релігійного життя суспільства. Саме в народному мовленні виникли ті специфічні фонетичні, граматичні, лексичні риси, які згодом стали характерними особливостями української мови.
Отже, дослідити походження української мови — це насамперед з`ясувати послідовність, місце і час виникнення окремих українських діалектних рис, що поступово склали специфічну мовну систему середньонаддніпрянський варіант якої став основою сучасної української літературної мови.
Загальновідомо, що сучасна українська етномовна територія діллиться на три великі діалектні масиви-наріччя: північне, південно-західне, південно-східне. На думку багатьох дослідників, воно виникло лише в ХVІ —ХVІІ ст. на базі говірок переселенців з Полісся і особливо з Волині та Поділля, які почали з`являтися на Середній Наддніпрянщині з ХІІІ — ХІV ст. До того сучасні пвденно-східні українські землі були диким полем. Мова ж стародавніх полян і їхніх нащадків, а також пізніші київсько-переяславські говірки мали виразну північну (поліську) діалектну основу (щоправда, деякі дослідники вважають ці говірки не пов`язаними з північними, а самостійними, через що й усе південно-східне наріччя вважають не новоутворенням, а стародавнім, хоч для цього на наш погляд, не має достатніх підстав).
Таким чином, можна сказати ще конкретніше: щоб дослідити походження української мови, слід з`ясувати місце і час утворення північного та південно-західного українського наріччя.
Коли ж починається їхня історія?
Сучасна світова славістика має в своєму розпорядженні надійні й опробовані методи наукових досліджень далекого минулого, що дали позитивні й незаперечні результати. Зокрема, в жодного авторитетного славіста нашої планети не викликає сумнівів існування в минулому давнього спільнослов`янського (праслов`янського) періоду, під час якого праслов`янські племена мали більш-менш однорідну матеріальну та духовну культуру і користувалися близькоспорідненими діалектами з багатьма спільними рисами, які дали підставу вченим ввести в науковий обіг поняття "праслов`янська мова”. Усе це збігається зі свідченням про слов`ян стародавніх істориків і політичних діячів: Геродота (V ст. до н. е.), Птолемея (ІІ ст. до н. е.), Плінія, Таціта (І ст. н. е.), готського історика Іордана (VІ ст. н. е.) та ін., з археологічних досліджень наших і зарубіжних спеціалістів.
Отже, слід завжди пам`ятати, що українська мова — це одна із багатьох слов`янських мов, а українці — частина слов`янського світу. Слов`яни ж разом із багатьма іншими народами — індоєвропейці.
Історичними, археологічними, лінгвістичними матеріалами доведено, що спільнослов`янський період тривав приблизно до середини І тис. н. е. Після розпаду праспільнослов`янської етномовної спільності у VІ—VІІ ст. почалося формування східнослов`янських племен та їх союзів, подальша консолідація яких на різних теренах Східної Європи призвела до формування українського, російського, білоруського народів. З цього часу намітилися і тенденції формування окремих східнослов`янських мов. За припущенням учених, східнослов`янські племена, поряд із етнічними розходженнями, відрізнялися також і своїми діалектами. Разом із тим, ціла низка фонетичних, граматичних, лексичних особливостей була спільною для всіх діалектів. Саме такі мовні риси й створювали особливий східнослов`янський діалектний тип. Але вже в цей час протоукраїнська мовна територія була неоднорідна і виразно ділилася на два етнографічно і, вірогідно, діалектно відмінні масиви: північний і південний.
Північний масив, який охоплював Середню Наддніпрянщину, Полісся, Волинь, Наддністрянщину й Прикарпаття (від Прип`яті до витоків Стиру, Горині, Случі, Тетерева й Ірпіня), був частиною значно ширшого ареалу археологічної культури празько-корчацького типу (V—VІІ ст.). Цей ареал у загальних рисах відповідає території розселення склавінів, про яких розповідає Іордан (VІ ст.). Нащадки празько-корчацької культури влилися безпосередньо в культуру Київської Русі. Північний діалектний масив став у майбутньому основою північного наріччя української мови.
Південний протоукраїнський етномовний масив сформувався на початку VІ ст у лісостепах Середньої Наддніпрянщини, включаючи й середні течії Сули, Псла, Ворскли, а також у Надпоріжжі, по Дніпру між Тясмином і Россю та в Прутсько-Дніпровському межиріччі. Цей тип в фрхеології дістав назву "Культура пеньківського типу”, яка проіснувала до другої половини VII ст. н. е. Ареал пеньківської культури чітко збігається з территорією антів, про яких повідомляють Іордан та Прокопій Кесарійський. У південному діалектному ареалі, на основі якого згодом сформувалося південно-західне наріччя, виникла більшість фонетичних рис, характерних лише для української мови. Отже, відомі нам з літопису східнослов'янські угрупування (на території нашої України у павнічної частини — це дуліби, бужани, волиняни, деревляни, поляни, сіверяни, у південній етномовній зоні — частина полян, уличи, тиверці, білі хорвати) на передодні об'єднання їх у межах Київської Русі являли собою територіальні, політичні союзи державного типу.
Повного й остаточного злиття колишніх союзів у так звану давньоруську народність не сталося, спільної давньоруської народнорозмовної мови ніколи не було.
Термін "давньоруська мова” має право на існування, але вживати його правомірно лише щодо писемно-літературної мови, яка, поряд із церковнослов'янською, обслуговувала всі сфери державного життя і була спарвді спільною (хоч і з певними регіональними мовними особливостями) для всієї території Київської Русі.
Не всі дослідники з цим погоджуються. Традиційне твердження про Київську Русь як колиску трьох східнослов'янських народів не має під собою реального наукового грунту, — його слід відкинути як ідеологічну вигадку.
У пам'ятках другої половини XI ст. вже засвідчено чимало українських діалектних особливостей (зокрема, перехыд вибухового g у фрикативний h, злиття голосного ы, і у специфічний український звук и, зближення ненаголошених е—и у вимові типу сеило, веисна, веиликий, перехід "ятя” в і тощо).
Виразні місцеві протоукраїнські особливості формувалися у галузі граматики, ситаксису, лексики.
Як відомо, унаслідок занепаду зредукованих ъ та ь виникло чимало фонетичних перетворень, спільних для всіх східнослов`янських діалектів, але значна кількість цих змін у різних діалектних ареалах дала різні результати, що стали новими розрізнювальними особливостями окремих східнослов`янських мов, зокрема, стали притаманними лише українській мові: перехід о, е в і у нових закритих складах (віл, кінь, піч), розвиток приставних голосних о, і (овруч, олжа, іржа, імла), поява сполучень -ри-, -ли- у позиції між приголосними (глитати, дрижати), поява форм типу відкритий, рий, злий, шия, умийся, зміна приголосних л>ў (вовна, вовк, товстий), пом`якщення приголосних з, ц, с у суфіксах -зький, -цький, -ський (польський, галицький), асиміляція j м`якими приголосними і як наслідок, — їх подовження (життя, зілля, збіжжя, суддя, ніччю)тощо.
Отже, заключним етапом процесу формування української мови як самостійної мовної системи був занепад зредукованих ъ та ь.
Цей процес у південно-західних протоукраїнських говорах завершився в першій половині ХІ ст. У протоукраїнських північних говорах — протягом першої половини ХІІ ст., а в проторосійських говорах — лише в кінці ХІІІ ст.
Формування української мови, як і інших східнослов`янських, почалося від праслов`янського періоду і розтягнулося на декілька століть. проте процес становлення східнослов`янських мов не був синхронним. Найраніше він розпочася з української мови через те, що майже вся територія нинішньої України була частиною прабатьківщини слов`ян, а інші східнослов`янські регіони в той час ще були заселені неслов`янськими племенами — балтами та фінно-уграми.
Отже, рубіж ХІ—ХІІ ст. можна умовно визнати початком самостійної історії української мови як мови українського народу.
Григорій Півторак. Коли ж виникла українська мова / Історія української мови (Хрестоматія). — К.: Либідь, 1996. — С. 270-279.
Передісторія української мови
Як вважає більшість славістів, епіцентром поширення слов'янських мов була Україна. «Те, шо слов'янська прабатьківщина була між Карпатами, Придніпров'ям (заходячи далеко на лівий берег Дніпра) і Пінськими болотами, на території, де з найдавніших часів панує чисто слов'янська топоніміка, є в наш час загальновизнаним», — стверджує російський мовознавець В. Кипарський. «Найвірогіднішою, на наш погляд, є гіпотеза про середньодніпровську-західнобузьку прабатьківщину слов'ян»2, — уточнює інший російський мовознавець Ф. Філій. Це дає підстави припускати, шо сучасна українська мова, як автохтонна, найбільшою мірою і в найбільш чистому вигляді успадкувала ту мову, яка лягла в основу всіх слов'янських мов. Бо саме з території, де тепер живуть українці, йшла слов'янська експансія, а отже, й поширювалася слов'янська мова, яка, стикаючись з мовами інших, неслов'янських племен, набувала відмінних рис і започатковувала нові слов'янські мови. Звичайно, на мову населення, яке жило на середньодніпровсько-західнобузькій смузі, впливали мови різних зайшлих племен. Але навіть у такому разі тут завжди залишалася значна частина автохтонного населення, яке втримувало в пам'яті й передавало наступним поколінням топоніми (цього не могли зробити чужинці). І це населення зберігало та передавало нащадкам ту мову, яка утвердилася тут у попередні часи.
Навряд чи коли-небудь ми дізнаємося, яке саме плем'я почало поширювати свою мову, яку пізніше назвуть слов'янською, об'єднуючи навколишні споріднені й неспоріднені племена (як це свого часу зробило нечисленне плем'я латинян, що, завойовуючи інші племена, започаткувало романські мови). Можна лише гадати, хто утверджував, поширював слов'янську, чи точніше — протоукраїнську мову (незалежно від того, як вона на той час називалася). Це могла бути і якась доскіфська або скіфська спільнота, чи об'єднання антських племен, очолюване князем Божем, якого 375 р. н. є. полонили й стратили готи, чи могутня гунська держава V ст. н. є. (до речі, плем'я гунів на території України було відоме ще давньогрецькому географові Клавдієві Птолемею — II ст. н. є.). Якусь давню державу на території України згадував арабський літописець X ст. н. є. Аль Масуді: «З-поміж цих народів один за давніх часів мав владу, князь його звався Маджак, а сам
народ валінана (волиняни?]. Цьому народові за давніх часів корилися всі інші слов'янські народи, бо влада була його, а всі інші князі його слухалися».
Коли постала відома українська держава Київська Русь, то вона об'єднувала переважно племена чи союзи племен, які вже говорили слов'янською мовою. До того ж ця держава в межах сучасної України проіснувала порівняно недовго: щойно Володимир Великий наприкінці X ст. зібрав докупи всі так звані руські землі, як уже в першій половині XII ст., незабаром після смерті Володимира Мономаха, вона розпалася на низку князівств, а 1240 р. була розгромлена татаро-монголами. Після цього аж до недавнього часу не було держави, яка б поширювала й утверджувала українську мову на всій території України.
Україна близько 700 років була розчленована між різними державами, які всіляко викорінювали мову її автохтонного населення й насаджували свою. Закарпатська Русь від початку XI ст. до середини XX ст. входила до складу Угорщини. Галичину й частину Волині в другій половині XIV ст. загарбала Польща, яка втримувалася тут аж до 1939 р. На решті українських земель, відтіснивши з них у XIV ст. татаро-монголів, до 1569 р. панувала Литва. Потім ці землі перейшли під владу Польщі, а відтак Росії.
1 все-таки на початку XX ст., як констатує М. Грушев-ський у своїй «Історії України-Руси», українською мовою розмовляло понад 40 млн. осіб на площі близько 850 тис. кв. км2. До речі, тоді ж французькою мовою, що мала статус світової, розмовляло не набагато більше людей: 40 млн. осіб у метрополії і 4 млн. осіб у колоніях. Але ж французьку мову протягом століть усіляко підтримувала французька держава, тимчасом як українська мова, навпаки, переслідувалася й заборонялася. І відмінності між діалектами української мови, незважаючи на її багатостолітню розчленованість, набагато менші, ніж, скажімо, німецької, італійської чи тієї самої французької мови. Та, зрештою, ці відмінності зумовлені скоріше пізнішими нашаруваннями на більш-менш однорідну мовну основу, ніж її первісним станом.
Отже, на території від Закарпаття до Дону і від Прип'яті
до Причорномор'я українська мова могла поширитися ще до виникнення Київської Русі. Київська держава закріпила й зміцнила її становите, і то, очевидно, лише на початку свого існування — до прийняття християнства, про шо буде сказано далі.
Навряд чи коли-небудь ми дізнаємося, яке саме плем'я почало поширювати свою мову, яку пізніше назвуть слов'янською, об'єднуючи навколишні споріднені й неспоріднені племена (як це свого часу зробило нечисленне плем'я латинян, що, завойовуючи інші племена, започаткувало романські мови). Можна лише гадати, хто утверджував, поширював слов'янську, чи точніше — протоукраїнську мову (незалежно від того, як вона на той час називалася). Це могла бути і якась доскіфська або скіфська спільнота, чи об'єднання антських племен, очолюване князем Божем, якого 375 р. н. є. полонили й стратили готи, чи могутня гунська держава V ст. н. є. (до речі, плем'я гунів на території України було відоме ще давньогрецькому географові Клавдієві Птолемею — II ст. н. є.). Якусь давню державу на території України згадував арабський літописець X ст. н. є. Аль Масуді: «З-поміж цих народів один за давніх часів мав владу, князь його звався Маджак, а сам
народ валінана (волиняни?]. Цьому народові за давніх часів корилися всі інші слов'янські народи, бо влада була його, а всі інші князі його слухалися».
Коли постала відома українська держава Київська Русь, то вона об'єднувала переважно племена чи союзи племен, які вже говорили слов'янською мовою. До того ж ця держава в межах сучасної України проіснувала порівняно недовго: щойно Володимир Великий наприкінці X ст. зібрав докупи всі так звані руські землі, як уже в першій половині XII ст., незабаром після смерті Володимира Мономаха, вона розпалася на низку князівств, а 1240 р. була розгромлена татаро-монголами. Після цього аж до недавнього часу не було держави, яка б поширювала й утверджувала українську мову на всій території України.
Україна близько 700 років була розчленована між різними державами, які всіляко викорінювали мову її автохтонного населення й насаджували свою. Закарпатська Русь від початку XI ст. до середини XX ст. входила до складу Угорщини. Галичину й частину Волині в другій половині XIV ст. загарбала Польща, яка втримувалася тут аж до 1939 р. На решті українських земель, відтіснивши з них у XIV ст. татаро-монголів, до 1569 р. панувала Литва. Потім ці землі перейшли під владу Польщі, а відтак Росії.
1 все-таки на початку XX ст., як констатує М. Грушев-ський у своїй «Історії України-Руси», українською мовою розмовляло понад 40 млн. осіб на площі близько 850 тис. кв. км2. До речі, тоді ж французькою мовою, що мала статус світової, розмовляло не набагато більше людей: 40 млн. осіб у метрополії і 4 млн. осіб у колоніях. Але ж французьку мову протягом століть усіляко підтримувала французька держава, тимчасом як українська мова, навпаки, переслідувалася й заборонялася. І відмінності між діалектами української мови, незважаючи на її багатостолітню розчленованість, набагато менші, ніж, скажімо, німецької, італійської чи тієї самої французької мови. Та, зрештою, ці відмінності зумовлені скоріше пізнішими нашаруваннями на більш-менш однорідну мовну основу, ніж її первісним станом.
Отже, на території від Закарпаття до Дону і від Прип'яті
до Причорномор'я українська мова могла поширитися ще до виникнення Київської Русі. Київська держава закріпила й зміцнила її становите, і то, очевидно, лише на початку свого існування — до прийняття християнства, про шо буде сказано далі.
Загальні закономірності становлення національної мови
Національна мова з'являється не відразу, не раптово. її становлення триває сотні, а то й тисячі років. Численні покоління формують мову, розвивають її, збагачують, удосконалюють, наповнюють власним життєвим досвідом, пристосовують до свого менталітету, до природного оточення, до мінливих умов життя. Мова — продукт тривалого історичного розвитку народу.
У виникненні, формуванні й функціонуванні різних мов є певні закономірності.
За родоплемінного ладу майже кожне плем'я мало свою мову. Мови сусідніх племен були ще досить близькими, але шо далі одне від одного жили племена, тим більше різнилися їхні мови. Ось, наприклад, яку мовну картину спостерігав М. Миклухо-Маклай 1871 р. серед примітивних племен Нової Гвінеї: «Майже в кожному селищі своє наріччя. У селах, віддалених на чверть години ходи одне від одного, є вже кілька різних слів для позначення тих самих предметів; жителі сіл, розташованих на відстані години ходи одне від одного, розмовляють іноді такими різними наріччями, що майже не розуміють одні одних. Якщо мої екскурсії тривали понад один день, мені потрібні були два або навіть три перекладачі, які повинні були перекладати один одному запитання й відповіді»1. Подібні явиша й досі спостерігаються в деяких районах Індії, в Африці.
Племінних мов було багато. Наприклад, у тій же Новій Гвінеї ше й дотепер збереглося близько 620 мов. В Австралії наприкінці XVII] ст., коли сюди прийшли європейці, на 300 тис. аборигенів було приблизно 600 мов. В Індії на початку XX ст. налічувалося 1,5 тис. мов, нині їх — 845. У Нігерії — понад 100 мов, у Конго — близько 800. У сучасному Дагестані майже кожен аул має власну мову.
Те саме було колись і на теренах України. Геродот (V ст. до н. є.), наприклад, пише, шо скіфи, відвідуючи країну аргіппеїв (яка, ймовірно, лежала на південних відногах Уральського хребта), користувалися сьома мовами2. Пліній Старший (І ст. н. є.), говорячи про Таврику, тобто про Кримський півострів, стверджує: «У цій землі живе 30 племен, із них 23 у внутрішніх областях». Помпоній Мела (1 ст. н. є.) називає на території України 16 племен. Зрозуміло, далеко не всі. Клавдій Птолемей (11 ст. н. є.) уже більш поінформований про ці землі Він підкреслює: «Заселяють Сарматію дуже численні племена»3, — і називає їх уже більше 60.
Насправді ж, у прадавній Україні, де люди почали селитися щонайменше мільйон років тому, повинно було бути набагато більше племен і мов. Якщо зіставити сучасну Україну з іншими країнами, де ше збереглося давнє мовне різноманіття, то можна припускати, шо був такий час, коли на її просторах жило близько тисячі різних племен із різними мовами. Ще й тепер майже кожне село має свої діалектні особливості — то чи це не залишки прадавніх племінних мов?
Племінні мови були досить обмежені у своїх виражальних можливостях: синтаксис був бідний, морфологічні засоби — мало впорядковані, словниковий запас — невеликий, кількасот, від сили тисячу або трохи більше слів. Ці мови були нестійкими, особливо швидко могла змінюватися їхня лексика. Тому, коли виникало об'єднання племен (добровільне чи примусове), мова одного племені, сильнішого, розвиненішого, невдовзі витісняла з об'єднання інші мови й водночас сама збагачувалася за їхній рахунок. її словник помітно збільшувався, з'являлися синоніми, розширювалися синтаксичні й морфологічні засоби. Мова ставала досконалішою й стійкішою вже хоч би тому, шо нею розмовляло більше людей. Така мова могла довший час протистояти натискові іншої мови.
Розглянемо, як відбувався перехід від вузьколокальних до поширених мов.
Коли приблизно три тисячі років тому на лівий берег Тибру, де пізніше виник Рим, прийшло плем'я латинян (близько кількасот осіб), племена, що там жили, говорили зовсім іншими мовами, іноді дуже далекими від латинської (зокрема, написів етруською мовою й досі не вдалося розшифрувати). Та з часом ці племена, підкорені латинянами, засвоїли їхню мову й самі стали її носіями та поширювачами. Коли вже в II ст. до н. є. Римська держава завоювала іберійські племена на Піренейському півострові, то через своїх чиновників і військо поширила тут латинську мову, яка схрестилася з іберійськими, і внаслідок їхньої тривалої взаємодії постали іспанська, галісійська, каталанська, португальська мови. У 1 ст. до н. є. римляни завоювали галлів, накинули їм свою мову — і з виниклої таким чином латино-галльської суміші врешті-решт сформувалася французька мова. Так само на початку II ст. н. є. римляни принесли латинську мову да-кам, і вона, змішавшись тут із місцевою, перетворилася на румунську. Нині романськими мовами, в основу яких лягла латинська мова, розмовляє понад півмільярда людей різного етнічного походження.
Ще один приклад. В Африці, у середній течії Нігеру, плем'я сонгаїв у ХШ—XV ст. н. є. утворило державу, підкоривши собі численні різномовні племена. Панівне становише в цій державі посіли сонгаї: вони були намісниками, чиновниками, з них переважно складалося військо. З часом держава сонгаїв розпалася, але її населення й досі, хоч і входить до різних дер жав, розмовляє накинутою йому колись сонгайською мовою (звичайно, з різними діалектними особливостями).
Подібних прикладів історія знає чимало.
Отже, певна мова опановувала дедалі більший простір не стільки завдяки природному приростові населення, скільки внаслідок насильного або добровільного захоплення в її орбіту
носіїв інших мов. Найчастіше це відбувалося внаслідок підкорення одним племенем чи народом інших племен чи народів. Ареал такої мови з бігом століть то розширювався в різні боки, то звужувався; вона зазнавала то сильнішого, то слабкішого впливу як із боку переможених мов, так і з боку мов інших завойовників, розгалужувалася, діставала різні назви. Окремі її відгалуження могли зникати або розростатися до нових мовоснов. Основну ж роль в утвердженні тієї чи іншої мови завжди відігравала держава, зокрема її адміністрація та військо. А причиною різких змін у мові, появи в ній цілком нових якостей були її зіткнення з іншими мовами.
Так виникли не лише романські мови (не внаслідок розпаду латинської мови, а внаслідок її взаємодії з іберійськими, кельтськими та іншими мовами), а й германські, іранські, тюркські і т. д. Так постали й мови слов'янські.
Є різні погляди на походження української мови. Більшість авторів1 сходяться на тому, що українська мова почала формуватися не раніше VI—VII ст. н. є. Проте навряд чи з таким твердженням можна беззастережно погодитися. Звичайно, точної дати виникнення мови встановити неможливо, бо фонетичні, лексичні й граматичні особливості, які виокремлюють певну мову з якогось масиву, накопичуються протягом століть. Та й немає і не може бути відповіді на те, скільки і яких рис потрібно, щоб ту чи іншу говірку вважати вже окремою мовою, а не, скажімо, діалектом. І все-таки поява бодай однієї визначальної риси дає підстави вбачати в цьому явиші передумову і навіть початок формування окремої мови (хоч така мова не обов'язково може сформуватися). Отже, які риси і коли вони почали з'являтися, шо їх можна вважати першими елементами української мови як окремої, самостійної? Якщо йдеться про українську мову, то ці риси повинні відрізняти її насамперед від найближчих до неї мов — російської, білоруської та інших слов'янських.
Східнополіський говір
Східнополіський (лівобережнополіський) говір — діалект північного наріччя, що об’єднує групу українських говірок у північних районах Київської, Чернігівської та Сумської областей, в південно-західній частині Брянської області Росії (Стародубщина), в окремих районах Курської, Білгородської, Воронізької областей Росії; межує на півдні з середньонаддніпрянським говором по лінії Київ — Прилуки — Конотоп і далі по р. Сейм до межі з російськими говірками; територія східнополіського говору звужується внаслідок розширення на півночі південно-східного наріччя; західна межа середньонаддніпрянського говору проходить в основному по річці Дніпро і відділяє його від середньополіського говору; на півночі межує з білоруськими, а на північному сході — з російськими говірками.
Східнополіський говір зберігає багато реліктових форм. Діалектологи вбачають генетичне коріння його в говорах полян та сіверян.
Цей говір не становить однотипного утворення, а за рядом діалектичних явищ членується на окремі групи говірок: південна група говірок прилягає до перехідних говірок, які межують з говірками південно-східного наріччя і постали внаслідок міждіалектичної інтерференції. Північна група говірок охоплює говірки на північ від лінії р. Дніпро — гирло річки Снов через Чернігів і далі крайні північні говірки по течії Десни. Особливості цієї групи говірок східнополіського говору пояснюються взаємодією з білоруськими говірками. Осібно стоять крайні східні говірки східнополіського говору, специфіка яких зумовлена не лише географічним положенням, а й міграційними процесами, що відбувалися на цій території.
Фонетичні особливості східнополіського говору:
1)розрізнення наголошеного і ненаголошеного вокалізму — в ненаголош. позиції кількість голосних у різних говірках коливається від 4 до 6, а в наголош. доходить до 8 фонем.Східнополіський говір зберігає дифтонги на місці етимологічних "о", "е" та "ě" (вуол, піеч, діед);
2)для значної частини східнополіського говору характерне акання (галавá, пабіегла, вадá);
3)у більшості говірок диференціація фонем "е" та "и" не залежна від наголосу;
4)наявність реліктів етимологічного "і" в півн.-зах. частині східнополіського говору;
5)втрата "j" на стику префіксальної й кореневої морфем (ви́шла, зан’али́);
6)релікти давньої м’якості губних приголосних та "ч’" в частині східнополіського говору (нуч’, п’іеч’);
7)ослаблення фонеми "ф" і заступлення її "х" чи "хв" (худбóл, хвáра);
8)збереження дзвінкості кінцевих приголосних (зуб, кров);
9)наявність аферези (доднóйі).
1)розрізнення наголошеного і ненаголошеного вокалізму — в ненаголош. позиції кількість голосних у різних говірках коливається від 4 до 6, а в наголош. доходить до 8 фонем.Східнополіський говір зберігає дифтонги на місці етимологічних "о", "е" та "ě" (вуол, піеч, діед);
2)для значної частини східнополіського говору характерне акання (галавá, пабіегла, вадá);
3)у більшості говірок диференціація фонем "е" та "и" не залежна від наголосу;
4)наявність реліктів етимологічного "і" в півн.-зах. частині східнополіського говору;
5)втрата "j" на стику префіксальної й кореневої морфем (ви́шла, зан’али́);
6)релікти давньої м’якості губних приголосних та "ч’" в частині східнополіського говору (нуч’, п’іеч’);
7)ослаблення фонеми "ф" і заступлення її "х" чи "хв" (худбóл, хвáра);
8)збереження дзвінкості кінцевих приголосних (зуб, кров);
9)наявність аферези (доднóйі).
Грамат. особливості:
1) закінчення "у" в дав. в. іменників ч., с. р. одн. (д’áд’ку, селý);
2) паралелізм іменних форм в ор. в. (рукóйу — рукóй, шóстойу — шóстой, мнóйу — мнóй);
3) займенник 3-ї ос. одн. в непрямих відмінках виступає без початкового "н" (до йійі, з йем);
4) наявність усічених форм прикметників та дієприкметників ч. р. (си́н’і, дóбри, стари́, годóвани) та членних нестягнених форм ж. і с. р. (дóўгайа, жóўтейе, хоч під наголосом на корені — жóўта, бóса);
5) інфінітивний суфікс -т’ при дієсл. основі на голосний (гаманіет’, бит’); 6) складена форма майб. ч. (буду робит’, буду слухат’);
7) поширення синтакс. структур помеж + род. в. у значенні ’поряд’, ’коло’ (пóмеж шкóли живé); к(ік)+дав. в. ’до’ (к брáту, ік сталý); л’а (л’е)+ род. в. ’біля’ (л’а хáти, л’е ріечки); заза + ор. в. (заза мнóйу); наў + род. в. мн. (наў карт, наў мýрки);
8) вживання сполучників да, дак у єднальній і протиставній функціях. Риси східнополіського говору наявні у творах Ганни Барвінок, П. Куліша, С. Васильченка, П. Тичини, О. Довженка.
1) закінчення "у" в дав. в. іменників ч., с. р. одн. (д’áд’ку, селý);
2) паралелізм іменних форм в ор. в. (рукóйу — рукóй, шóстойу — шóстой, мнóйу — мнóй);
3) займенник 3-ї ос. одн. в непрямих відмінках виступає без початкового "н" (до йійі, з йем);
4) наявність усічених форм прикметників та дієприкметників ч. р. (си́н’і, дóбри, стари́, годóвани) та членних нестягнених форм ж. і с. р. (дóўгайа, жóўтейе, хоч під наголосом на корені — жóўта, бóса);
5) інфінітивний суфікс -т’ при дієсл. основі на голосний (гаманіет’, бит’); 6) складена форма майб. ч. (буду робит’, буду слухат’);
7) поширення синтакс. структур помеж + род. в. у значенні ’поряд’, ’коло’ (пóмеж шкóли живé); к(ік)+дав. в. ’до’ (к брáту, ік сталý); л’а (л’е)+ род. в. ’біля’ (л’а хáти, л’е ріечки); заза + ор. в. (заза мнóйу); наў + род. в. мн. (наў карт, наў мýрки);
8) вживання сполучників да, дак у єднальній і протиставній функціях. Риси східнополіського говору наявні у творах Ганни Барвінок, П. Куліша, С. Васильченка, П. Тичини, О. Довженка.
Східнополіський говір досліджували В. Ганцов, О. Курило, Ю. Виноградський, Ф. Жилко, П. Лисенко, З. Ніколаєнко, П. Попов та ін.
Правила правопису
Немає коментарів:
Дописати коментар